Енцикліка Пія ХІ, Quas Primas, 1925 р.

Пій  XI
Енцикліка

QUAS PRIMAS
(неофіційний переклад з польської мови)

До всіх Високоповажних Братів Патріархів, Примасів, Архієпископів, Єпископів і інших Ординаріїв, які залишаються у єдності з Апостольською Столицею. Про встановлення Свята Нашого Господа Ісуса Христа.

 

Вельмишановні Брати,

Вітання і Апостольське благословення!

 

ВІДСТУПНИЦТВО І НАВЕРНЕННЯ

 1.  У першій енцикліці виданій на початку Нашого Понтифікату до всіх єпископів, коли ми розмірковували над найважливішими причинами тих нещасть, які гнітять людей і з ними змагаються, тоді ми відкрито вказали, що такого роду ураган зла не лише тому заполонив світ, що багато людей усунули Ісуса і Його Найсвятіше право з власних традицій і приватного, родинного і публічного життя; але також і в майбутньому не засяє певна надія непохитного миру між народами, поки особи і держави будуть відсторонюватися і заперечувати панування нашого Спасителя. Тому ми закликали, щоб Христового миру шукали в Христовому Царстві і ми оголосили, що маємо намір це вчинити, на скільки Нам це буде дане: а саме, що в царстві Христа не можна, на нашу думку, більш ефективно сприяти відновленню і зміцненню миру, як відновлюючи царювання Нашого Господа. І справді, яснішу надію кращих часів пробудив в нас чи то новонароджений, чи то сильніше пробуджений цей напрямок серед народів до Христа та Його Церкви, в якій єдине спасіння: тому також можна було помітити, що багато з тих, що погордували царюванням Спасителя, стали ніби вигнанцями з його Царства, в поспіху готуються і дозрівають, щоб повернутися до обов’язків послуху.

 

СВЯТИЙ РІК  ПРОВІСНИКОМ СВЯТА ХРИСТА – ЦАРЯ

 2.  А чи ж те, що у минулому Святому Році відбувалося і звершилося, а що дійсно достойне постійного згадування і увіковічення, не принесло дуже багато поклоніння і слави, Засновнику Церкви, Господу і Найвищому Цареві?

3.  Зрештою, публічна місіонерська вистава, як же глибоко торкнулася розуму і людських сердець, даючи з одного боку пізнати діла, які постійно чинить Церква для щоденного розширення все більше царства Нареченого, на всій землі і навіть на найбільш відлеглі острови океану; з іншого боку, дала пізнати велику кількість країн здобутих для католицької віри з великими труднощами, навіть кров’ю відважних і непереможних місіонерів –  і, врешті, показала скільки ще залишається величезного простору, який необхідно здобути для спасіння і лагідного панування Нашого Царя.
Далі ті всі, котрі протягом ювілейного року прибули з усюди до Риму під проводом Єпископів і Священиків, чи ж не мали на меті належно очистити свої душі і перед гробом Апостолів і перед Нами визнати, що є і залишаться у Царстві Христовім?

4.  А і саме царство Нашого Спасителя здавалося тоді засвітило якимось новим світлом, коли шестеро послідовників і дів, після підтвердження їх героїчних чеснот зарахували до сонму святих. О як же раділо серце наше, скільки ж радості ми досвідчили, коли в прекрасній Базиліці Святого Петра, після проголошення урочистого декрету, незлічені натовпи вірних, у гімні подяки співали:    Tu Rex gloriae, Christe – Ти Царем слави, Христе!
Адже під час, коли розпалене полум’я ненависті і внутрішні течії женуть до падіння і загибелі людей і країні відділені від Бога – Церква Божа, щедро уділяє людям поживу для духовного життя, народжує і виховує все нові легіони святих мужів і жінок, а Христос тих, які в земному царстві були Йому вірними і слухняними підданими, невпинно закликає до вічного щастя в Небесному Царстві.

5.  Крім цього, в ювілейному році припала тисячу шестисота річниця Нікейського Собору, і цю історичну подію Ми наказали урочисто святкувати і самі про неї згадали у Ватиканській Базиліці, адже саме цей Собор визначив і подав як догму католицької віри, що Єдинородний Син є Єдиносущний з Отцем – і водночас, включаючи до Символу Віри слова «а Його Царству буде кінця», ствердив царську гідність Христа.

6.  Тому що цей святий рік надав Нам не одну можливість пояснити царство Христове, на Нашу думку, ми вчинимо дію, яка особливо відповідає Нашому Апостольському уряду, якщо ми прихилимося до прохань багатьох серед Кардиналів, Єпископів і вірних, що надходили до Нас поодиноко і колективно і власне цей ювілейний рік закінчимо запровадженням в церковній літургії окремого свята Господа Нашого Христа Царя.  Справа цього свята приносить Нам таку радість, що Ми прагнемо про неї Вам, Вельмишановні Брати, дещо сказати; а потім Вашим вже буде завданням –  те, що ми скажемо про Христа Царя, доступно викласти для люду, щоб ця щорічна урочистість принесла їм найщедріші користі в майбутньому.

НАУКА ПРО ЦАРЮВАННЯ ХРИСТА

 7.  Давно вже широко називали Христа Царем у переносному цього слова значені, а це з огляду на найвищий ступінь гідності, через яку перевершує всі створіння і перевищує їх. Говоримо, отже, що Христос царює в людському розумі не стільки для глибини розуму і ширини знань, скільки, що він сам є Правдою, а люди повинні правду з Нього черпати і смиренно її приймати; говоримо також, що Христос царює у людській волі, адже у Ньому не лише  бездоганна людська воля стосується повністю і з повним послухом найсвятішої Божої Волі, але також і тому, що Христос так впливає своїм натхненням на нашу вільну волю, що ми запалюємося до найдостойніших речей. Врешті, визнаємо Христа як Царя сердець, через його Його «перевищуючу усяке уявлення любов» (Еф 3,19) і через лагідність і доброту, які притягують душі. Жодна людина ніколи не була і не буде до такого ступеня люблячою усіма народами, як Ісус Христос.
Однак, якщо глибше вникнути в справу, бачимо, що у властивому цього слова значенні ім’я і владу царя, належить признати Христу як Людині, адже лише про Христа як Людину можна сказати, що отримав від Отця «влада і слава, і царство (Дан 7,14);  Христос бо, як Слово Бога, будучи єдиносущним з Отцем все має спільне с Отцем, а отже також найвище і необмежене владарювання на усім створінням.

ХРИСТОС ЦАР У СВЯТОМУ ПИСЬМІ

 8.  Чи не читаємо в багатьох місцях Святого Письма, що Христос є Царем? Він названий нащадком Якова, який панувати буде (Чис 24,19), який Отцем є поставлений Царем над Сіоном, святою горою Його і отримає народи у спадщину і кінці землі в посілість (Пс 2, 6-8) – натомість весільна пісня, в якій під фігурою і подобою найбагатшого і наймогутнішого монарха, представлено майбутнього справжнього Царя Ізраїлю, містить такі слова:  «Престол Твій, Боже, по віки вічні; берло правоти – берло Царства Твого» (Пс 45,7) . Поминаючи багато такого роду виразів, в іншому місці, ніби для яснішого виділення  рис Христа, передвіщалося, що царство Його, не буде мати кордонів і рясніти буде дарами справедливості і миру: «За його днів квітнутиме справедливість , а мир глибокий  – аж доки місяця … Він буде правити від моря аж до моря, а від Ріки аж до кінців землі» (Пс 72, 7-8).

9.  Тут  додамо численні пророцтва, а передусім, це найбільш відоме Ісаї: «Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру. Щоб збільшити владу в безконечнім мирі на престолі Давида і в його царстві, щоб його утвердити і укріпити справедливим судом віднині  і повіки» (Іс 9 5-6).
Так само як Ісая також і інші пророки передвіщали: Єремія, передвіщав «праведний пагін», що мав повстати з роду Давида «владарюватиме як цар і буде мудрим, буде чинити на землі суд і справедливість» (Єр 23,5), а далі пророцтво Даниїла «небесний Бог здвигне царство, що не розпадеться повіки … стоятиме повіки» (Дн 2, 44) і додає: «Бачив я в нічних видіннях, аж ось на небесних хмарах ішов ніби Син Чоловічий; дійшов він до Ветхого деньми, і приведено його поперед нього. І дано йому владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики йому служили. Влада його – влада вічна, що не минеться, і царство його не западе ніколи (Дн 7, 13-14).   А пророцтво Захарії про царя смиренного, який «верхи на ослі їде, на осляті, на молоденькій ослиці,  мав увійти до Єрусалиму, серед радісних окриків натовпу, як «Справедливий і Спаситель» (Зах 9,9) – чи  святі Євангелісти не визнали і не підтвердили, що це сповнилося?

10.  Зрештою, та сама наука про Христа-Царя, якої ми легко торкнулися на підставі книг Старого Заповіту, не лише не зникає на сторінках Нового Завіту, а навіть навпаки, знаходить там прекрасне і повне сяйва підтвердження. Згадати тут лише посланця Архангела, який повчає Діву, що породить Сина, якому Господь Бог дасть престол Давида, його батька, і який повіки царюватиме над домом Якова й царюванню його не буде кінця (Лк 1, 32-33).

11.  Сам Христос свідчить про своє царювання: чи то в останній проповіді до людей, представляючи нагороди і покарання, які отримають справедливі і винні, чи даючи відповідь на публічне запитання римського Намісника, чи є царем, чи також, коли після воскресіння довіряє Апостолам владу навчання і хрещення усіх народів, користаючись нагодою сам себе назвав Царем (Мт 25, 31-40) і явно підтвердив, що є Царем (Йн 18, 37) і урочисто освідчив, що дана Йому всяка влада на небі і на землі (Мт 28,18): а ці слова що інше можуть означати як не велич Його могутності і нескінченість царства?
Отже, що дивного, якщо Той, якого Йоан називає Володарем  царів земних  (Одк 1,5),  явився цьому Апостолу у видінні майбутніх речей, «і має на одіжі і на бедрі своєму ім’я написана: Цар царів і Володар володарів» (Одк 19,16). Адже, це Отець «зробив Христа спадкоємцем усього» (Єв 1,2); і має царювати, поки не покладе усіх ворогів під ноги Бога і Отця (1 Кор 15, 25).

 

ХРИСТОС ЦАР У ЛІТУРГІЇ

 12.  Тому абсолютно справедливо, що внаслідок єдиноголосного навчання Святих Книг, Католицька Церква, це царство Христа на землі, що має поширитися на всіх людей і на всі країни, прославляючи свого Творця і Засновника, примножуючи ознаки свого поклоніння у щорічному циклі святої літургії, як Царя і Господа і Царя Царів. Дійсно, Церква цих ознак поклоніння, що виражають одну і ту саму думку,хоча й в прекрасній різнорідності, вживала як у давньому псалмоспіві і стародавніх літургійних книгах, так і сьогодні вживає в щоденних публічних молитвах, що заносить перед Божий маєстат, коли приносить непорочну жертву; у цьому ж невпинному прославленні Христа-Царя, легко можна помітити найпрекраснішу гармонію між нашими і східними обрядами, так, що у цьому випадку справджується приказка: Молитва Церкви є правилом віри.

ФУНДАМЕНТ ЦАРСЬКОЇ ГІДНОСТІ ХРИСТА

 13.  На чому, отже, полягає ця гідність і влада Господа Нашого, влучно визначає Кирило Александрійський: «тримає Він, одним словом, панування над усім сотворінням, не силою вимушене, ані ніким ззовні, але силою своєї істоти і натури» (In Luc. 10); значить це, що влада Його опирається на цьому предивному поєднанні, яке ми називаємо іпостассю. Звідси висновок, що Христу належить прославлення від людей і від ангелів, не лише як Богу, але ангели разом з людьми мають бути слухняними і підлеглими Його владі, як Людини, тому що силою самого поєднання іпостасей Христос царює над усім сотворінням.
Проте, що може бути для нас прекрасніше, або приємніше, ніж те, що Христос царює над нами не лише з права натури, але також з права, яке Собі набув, а саме через діло відкуплення?  Щоб всі люди, які забувають про це, розміркували, як дорого ми коштували Нашому Спасителю: «і знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені від вашого життя суєтного …, але дорогоцінною кров’ю Христа (1П 1, 18-19). Не належимо вже собі, бо Христос «високою ціною» (1 Кор 6, 20)  відкупив нас; навіть наші тіла «члени Христові» (1 Кор 6, 15).

 

ПОТРІЙНА ВЛАДА ЦАРЮВАННЯ ХРИСТА

14.  Для  того, щоб коротко визначити міць і істоту цього царювання, достатньо згадати, що обіймає воно потрійну владу, без якої не можна зрозуміти царювання. Доказом цього є численні свідоцтва зачерпнуті зі Святого Письма про всесвітнє царювання нашого Спасителя, більше того, догма нашої віри у тому, що  Христос був даний людям як Спаситель, щоб у Нього вірили, а водночас як законодавець, щоб Його слухали (Trid. Sess. VI. can. 21). Євангелісти говорять про Нього, не стільки, що встановив закони, скільки представляють Його встановлюючого закон: хто заповіді Його береже, про тих говорить Божественний Вчитель в різних обставинах і в різних висловах, що дадуть вони свідчення своєї любові до Нього і в цій любові перебувають (Йн 14, 15; 15,10).  Натомість про суддівську владу, яку отримав від Отця, сам сказав євреям, коли ті оскаржили Його в тому, що  порушує відпочинок шабату  через чудесне оздоровлення хворої люди: «Отець бо не судить нікого , а Синові дав Він суд увесь» (Йн 5, 22). У цьому натомість, річчю невідривною від суду є те, що як суддя мав право нагороджувати і карати людей ще за їх життя. Христу необхідно признати владу, званою виконавчою, адже всі повинні слухати Його наказів під загрозою покарання, якого не уникнути впертим.

ЦАРСТВО ХРИСТА Є, ПЕРЕВАЖНО, ДУХОВНЕ

15.  Що царство це є переважно, духовне і належить до духовних речей, це дуже ясно доводять як слова Святого Письма, вищенаведені, так і сам Христос Господь підтверджує це своєю поведінкою. Адже, при багатьох нагодах, коли євреї, а навіть самі Апостоли помилково думаючи, що Месія має вибороти свободу і відновити царство Ізраїль, Він сам розсіював їхні пусті сподівання і забирав їм надію; коли натовп, що обступив Його і захоплювався Ним, хотів проголосити його царем, відійшов і сховався і так ухилився від титулу і гідності; а перед римським намісником освідчив, що Його царство не є з цього світу.
А царство це, як його представляють Євангелісти є таким, що кожен, хто хоче до нього увійти, готується через покуту, не можна увійти до нього інакше, ніж через віру і хрещення, які хоча й є зовнішнім обрядом, проте, означають і чинять внутрішнє відродження: це царство протистоїть лише царству сатани і силам темряви, а від своїх прихильників вимагає не лише, щоб відірвалися від багатств і земних речей і дорожче за них цінували скромність традицій і прагнули та жадали справедливості, а також, щоб зреклися самих себе і несли свій хрест.

16.  Адже Христос, як Спаситель, кров’ю своєю набув Церкву, а як Священик, склав з себе жертву за гріхи і продовжує її складати – хто ж не бачить, що Його королівська влада має характер  цих обох влад і в них бере участь?

17. Дуже помилявся  б той, хто заперечував би владу Христа Чоловіка над будь-якими мирськими справами, у той час, коли Він від Отця отримав необмежене право над створінням так, що все піддане Його  волі. Проте, коли жив на землі, повністю утримувався від виконання цієї влади і хоча сам нехтував турботою і посіданням  людських речей,  водночас дозволяв і дозволяє на це тим, хто їх має . Прекрасно це виражають слова: Не відбирає земних речей Той, хто дає Царство небесне (Гімн на урочистість Трьох Царів).

18.  Тому царство нашого Спасителя обіймає всіх людей; як говорить про це Наш попередник, світлої пам’яті Лев ХІІІ, слова якого охоче наводимо: «Його царювання поширюється не лише на католицькі народи, або лише на тих, які обмиті в таїнстві хрещення в дійсності належать по праву до Церкви, хоча або помилкові погляди вивели їх на бездоріжжя, або незгода відділяє від любові: але поширюється воно також на всіх нехристиян, тому цілий людський рід дійсно належить до царства Ісуса Христа» (Енцикліка Annum Sacrum).
І немає тут жодної різниці між особами, родинами чи державами, адже люди з’єднані в суспільстві не менше підлягають владі Христа, ніж індивіди. Істинно, Він є джерелом спасіння для окремих людей і для загалу: «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені нема іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді 4, 12). Він сам є творцем процвітання і справжнього щастя як для окремих громадян, так і для держави: «Не в одному щастя для держави, а в іншому для людини: адже держава це ніщо інше, як злагоджена  група людей» (св. Августин, Лист до Македонців, розділ 3).
Нехай, отже, правителі держав не бороняться самі і разом зі своїм народом віддати Христовому царству публічні ознаки поклоніння і покори, якщо прагнуть зберегти свою непохитну повагу і сприяти примноженню розквіту своєї вітчизни. Зрештою те, що на початку Нашого Понтифікату ми писали про величезне зменшення поваги до закону і пошанування влади, це ще більше стосується теперішнього моменту: «Тому що усунено Бога і Ісуса Христа  – так ми скаржились – з  галузі права і державних прав, тому що не від Бога вже, а від людей виводять початок влади, тому сталося, що … збурено фундаменти під цією владою, адже усунено головну причину чому одні мають право наказувати, а інші обов’язок слухати. Тому людське суспільство мусило досвідчити потрясіння, бо вже нема жодного тривалого і сильного фундаменту (Енцикліка Ubi Arcano).

ДОБРОДІЙСТВА ЦАРСТВА ХРИСТА 

19. Якщо б люди визнали як в приватному, так і публічному житті  царську владу Христа, тоді б проникли всі суспільні верстви, невимовні добродійства, як справедлива свобода, як лад і спокій, згода і мир.
Адже царська гідність Нашого Господа, надає певної релігійної принади людській повазі князів і правителів, а також ушляхетнює обов’язки і послух громадян. Тому Апостол Павло, любо наказав  дружинам, щоб у чоловікові своєму, а слугам, щоб у своїх господарях вшановували Христа,однак, пригадав, щоб не як людям були слухняні, але єдине для того, що вони замісники  Христа, адже не подобає людям спасенним Христом, служити людям: «Великою ціною ви були відкуплені, не ставайте рабами людей» (1 Koр 7,23).
Якщо правлячі і законні очільники будуть переконані, що виконують владу не лише силою власного права, а з дозволу і в заступництві Божественного Царя, то надійно свято і мудро будуть вживати свою владу і будуть мати на увазі публічне благо і людську гідність підданих, тому що будуть видавати закони і домагатися їх виконання. Тоді дійсно, після усунення причини безладів зацвіте мир і лад: хоча й громадянин дивитися буде на керівників і інших правителів держав, як на людей подібних собі , або навіть з будь-якої причини негідних і заслуговуючих на догану, однак, не відкине їх наказів, так як буде бачити в них образ і повагу Христа Бога і Людини.
Що стосується добродійств згоди і миру,  то є певне, що, чим ширшим є царство і охоплює цілий людський рід, тим більше людей стають свідомими цього зв’язку, який їх єднає; ця, натомість, свідомість з одного боку усуває і розсіює протиріччя, з іншого боку зменшує і послаблює гіркоту від них.

20.  Чому ж, якби царство Христове охопило дійсно всіх людей так, як огортає їх з права, ми мали б сумніватися у тому мирі, який приніс на землю Цар, що мир творить, Він, який прийшов «поєднати все» , який «не прийшов, щоб Йому служили, а щоб служити» , і який будучи Господом усіх, сам дав приклад смирення і встановив право особливої любові; який сказав також: «Ярмо моє солодке, а тягар мій легкий»?
Якого б блаженства ми могли б досвідчити, якби так особи, як родини і держави дозволили, щоб Христос ними керував. «Лише тоді – наведемо слова, які 25 років тому скерував до усіх Єпископів Наш Попередник Лев ХІІІ – загояться рани і відродиться всяке право і віднайде колишнє своє значення і зацвіте благословення миру й з рук випадуть мечі і зброя; коли всі щиро піддадуться під владу Христа і будуть Йому слухняні, і “всякий язик визнає, що Ісус Христос – Господь у славі Бога-Отця” (Encyklika Annum Sanctum).

ПРИЧИНИ ВСТАНОВЛЕННЯ СВЯТА ХРИСТА ЦАРЯ

21.  Отже, щоб ці довгоочікувані блаженства були рясними і довговічними у християнському суспільстві, необхідно якомога більше розширювати розуміння королівської гідності нашого Спасителя, нам здається, що ніщо так не посприяє цьому, як встановлення власного і окремого свята Христа Царя. Адже набагато дієвіше повчити народ  істин віри, а тим самим піднести їх до внутрішніх радощів життя, через щорічне святкування святих таємниць, ніж  через будь-які, хоча й  навіть дуже поважні доводи церковного вчення; адже останні, найчастіше, використовують для деяких і то більш освічених, ті в свою чергу – порушують і навчають усіх вірних; урочистість щороку і постійно промовляє, аргументи церковного вчення діють спасенно головним чином на розум, святкування урочистості – на розум і серце, тобто на цілу людину. І слушно, бо так як людина складається з душі і тіла, зовнішні святкові урочистості повинні її так зворушити і пробудити, щоб вона все більше переймалася Божими науками через розмаїття і красу святих обрядів і, щоб вони проникали всю її істоту і допомогли у розвитку в духовному житті.

22.  Історія говорить, що такого роду урочистості запроваджувалися протягом віків одна за другою тоді, коли була в них необхідність, або вони були потребою вірних: а саме, коли існувала необхідність зміцнити народ в загальній небезпеці, або захистити його від поширюваних помилок єресей,  або, щоб заохотити і збудити до розважання з більшою побожністю якоїсь істини віри, або добродійства Божої доброти.  Тому вже від перших віків, коли християни були найжорстокіше переслідувані, почали вшановувати  пам’ять мучеників в урочистих обрядах, щоб – за свідоцтвом св. Августина (Проп. 47 de Sanctis) – урочистість мучеників була заохоченням до мучеництва; натомість, ця літургійна шана, яку віддавали святим послідовникам, дівам і вдовам предивно сприяла заохоченню вірних до ревності у чеснотах, необхідних також у часи миру. Особливо свята встановлені на честь Пресвятої Діви Марії не лише сприяли, що християнський люд почав побожніше вшановувати Богородицю, найласкавішу Опікунку, але також палкіше полюбив цю Матір, яку Спаситель у заповіті нам передав. До добродійств, які стали результатом публічних і літургійних святкувань на честь Богородиці і Святих Господніх , одним із перших слід віднести те, що Церква завжди переможно відтісняла  від себе нашесть єресей і помилок. І у цьому захоплюємося мудрістю Божого Провидіння, яка навіть зі зла звикла виводити добро, часто дозволяла, щоб віра і побожність людей слабішали, або, щоб фальшиве вчення наступало на істини  католицької віри, але з тією метою, щоб правда засіяла новим блиском, а віра і побожність пробуджені зі сну, до вищих і святих речей були скеровані.

23.  Так само були встановлені і не менші плоди принесли урочистості, які були не так давно внесені до літургійного року: і так, коли ослабли повага і честь до Пресвятих Дарів, встановлено свято Божого Тіла, котре так святкується, щоб прекрасні обряди і молитви, що відправляються протягом всієї октави, призивали до публічного прославлення Бога; а коли людські душі, ослаблені і знеохочені повнотою смутку і перебільшеною суворістю янсеністів, повністю охололи і відстрашились від Божої любові і віри у спасіння, тоді впроваджено урочистість Найсвятішого Серця Ісуса.

 

СВЯТО ХРИСТА ЦАРЯ ЯК ЗАПОБІЖНИЙ ЗАСІБ ПРОТИ СЕКУЛЯРИЗМУ

24. Розпорядившись, щоб цілий католицький світ вшановував Христа як Царя, прагнемо  зарадити потребам сьогоднішніх часів і дати особливі ліки на пошесть, яка навідала людське суспільство. А цією пошестю є так званий секуляризм, тобто світськість, його помилки і негідні устремління: а злочин цей, як відомо Вам Вельмишановні брати, не раптово дозрів, але вже давно крився серед держав. Почалося від заперечення царювання Христа над усіма народами; заперечено право Церкви  навчати людей, встановлювати закони, керувати народами, яке вона отримала від самого Христа, щоб вести людей до вічного щастя. Поступово почали зрівнювати релігію Христа з іншими псевдорелігіями і нечестиво ставити її в одному ряду з ними; ще далі пішли ті, які вважали, що необхідно замінити Божу релігію  якоюсь натуральною релігією, якимсь природним рухом душі. Вистачає також держав, які вважали, що можуть обійтися без Бога і їх релігія це безбожність і ігнорування Бога. Які ж гіркі плоди принесло часте і довготривале відступництво від Христа як осіб, так і держав – на це ми звертали увагу в енцикліці  Ubi Arcano і сьогодні знову над цим уболіваємо -а це: насіння всюди розсіяного розбрату, полум’я заздрості і ворожнечі розпалене між народами,  що дуже сильно затримує їх примирення; невгамовна жадібність, яка нерідко криється під плащем публічного блага і любові до батьківщини, з яких виникає поділ між громадянами і цей сліпий  і нестримний егоїзм, який нінащо не зважає, лише на приватну користь і вигоди і цією міркою все виміряє; наступний плід – це збурений повністю домашній мир, бо забуваються і ігноруються обов’язки; єдність і нерозривність родини підірвані; зрештою цілі суспільства приголомшені і ідуть на загибель.
Тому маємо велике сподівання, що свято Христа Царя, яке щорічно святкуватиметься, швидко поверне суспільство до Найулюбленішого Спасителя. Звісно, це було б обов’язком католиків приготувати і пришвидшити своєю працею і діяльністю це повернення; однак, багато з них здавалося б, не мають ані положення у суспільстві, ані не мають тих повноважень належних тим, які несуть  світло істини. Може це некорисне становище можна приписати безрадності, або боязливості добрих, які утримуються від боротьби, або надто м’яко протистоять; внаслідок чого вороги Церкви і набирають більшої зухвалості і відваги. Однак, якби всі вірні зрозуміли, що мають обов’язок під знаменами Христа Царя відважно і постійно боротися, тоді з апостольською ревністю намагалися поєднати з Богом загублених і не освячених, і щоб Божі закони були непорушні.

25. Крім цього, чи ж свято Христа Царя, яке щорічно святкуватиметься по всій землі, не посприяє рішучому оскарженню, а водночас відновленню того публічного відступництва,  початок якому з великою шкодою для суспільства дав секуляризм? Адже чим більше ганебно замовчується на міжнародних зібраннях і в парламентах найсолодше Ім’я нашого Спасителя, тим голосніше належить Його прославляти  і рішучіше стверджувати права царської гідності і влади Христа.

ПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ СВЯТА ХРИСТА ЦАРЯ

 26.  Бачимо, що від кінця минулого століття, успішно і неперевершено готувалася дорога для встановлення цього урочистого свята. Знаємо всі як мудро і певно захищали цей культ в численних книжках виданих різними мовами і по всьому світі; до визнання царювання і влади Христа сприяв також побожний звичай, коли незліченні родини посвятилися і віддалися Найсвятішому Серцю Ісуса. І не лише родини це чинили, але також держави і королівства: а навіть все людство були посвячене папою Левом ХІІІ Божому Серцю  під час Святого Року 1900.  Не можна також не відзначити, що до урочистого визнання цієї королівської влади над людськістю дивно посприяли так часті у наші часи  євхаристійні конгреси, які направлені на те, щоб вірні чи то з окремих дієцезії, чи держав, чи народів, або з усього світу, зібрані для вшанування і прославлення Христа Царя, укритого під євхаристійними заслонами, віддали шану Христові, як Царю даному з неба, через промови на зібраннях і в святинях, через спільне поклоніння Пресвятим Дарам, публічно виставленим і через прекрасні процесії. З повною впевненістю можна сказати, що християни, порушені Божим натхненням, Христа, якого злі люди, коли прийшов до своїх, не хотіли прийняти, прагнуть вивести з затишшя святинь, ніби з укриття і, ведучи Його у тріумфальній ході по вулицях міст, прагнуть повернути Йому всі царські права.

 

СВЯТИЙ РІК НАЙВІДПОВІДНІШИЙ ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ СВЯТА ХРИСТА ЦАРЯ

27.  Для реалізації вищевикладеного нашого наміру особливу нагоду, краще якої ми не бачимо, дає Святий Рік, який власне добігає кінця, адже найласкавіший Бог, піднісши душі і серця вірних до небесних благ, які перевершують усякий розум, або знову обдарувавши їх даром своєї благодаті, або ж побудивши їх знову до старань про вищі речі, зміцнив їх на дорозі праведності. Отже, беручи до уваги багаточисленні  представлені нам прохання, розмірковуючи над тим, що відбувалося під час великого Ювілею,вважаємо, що є всі підстави для того, щоб настав нарешті довгоочікуваний усіма день, у який можемо проголосити, що необхідно вшанувати Христа як Царя усього людства, власним і особливим святом. Адже, у цьому році, як було вище сказано, цей Божественний Цар, істино чудесний у своїх Святих, новою дружиною воїнів, піднесених до гідності святих, став славетно вшанований; у цьому Році також, дивлячись на виставку предметів і праць, всі могли захоплюватися перемогами отриманими місіонерами Євангелія для поширення Христового Царства, врешті, у цьому Році ми урочисто відзначали спомин Нікейського Собору який захищав догму єдиносущності Втіленого Слова з Отцем, на який, як на фундамент спирається царювання Христа над усіма народами.

 

ВСТАНОВЛЕННЯ СВЯТА ХРИСТА ЦАРЯ 

 28.  Тому нашою апостольською владою ми встановлюємо свято Господа Нашого Ісуса Христа Царя, яке має святкуватися у цілому світі щорічно, в останню неділю місяця жовтня, тобто в неділю, що передує урочистості Всіх Святих. Повеліваємо також, щоб у цей день, щорічно, відновлювалося присвячення людського роду Найсвятішому Серцю Господа Ісуса, яке Наш Попередник, святої пам’яті Пій Х, наказав повторювати кожного року; проте, лише цього року будемо відзначати це свято 31 числа цього місяця і у цей день ми самі відправимо понтифікальне богослужіння на честь Христа Царя і розпорядимося, щоб це присвячення відбулося у Нашій присутності. Адже, вважаємо, що не можемо краще і доречніше закінчити Святий Рік і Христові, безсмертному Цареві віків,  сердечніше виразити Нашу вдячність – і у цьому ми виражаємо почуття вдячності всього католицького світу – за добродійства, які Він уділив у цей ювілейний час Нам, Церкві і усьому католицькому світові.

29.  Немає необхідності, Достойні Брати, багато і довго повчати Вас, чому було вирішено, щоб свято Христа Царя відзначалося окремо від інших свят, які певною мірою також означають і вшановують Його царську гідність. Адже достатньо звернути увагу на одне, що хоча й у всіх Господніх святах головним є Христос, однак, в причинах цього вшанування зовсім не враховується влада і царське ім’я Христа. Це свято ми встановили на неділю тому, щоб не лише духовенство через жертву Служби Божої  і в священицьких молитвах зі свого боку вшанувало Божественного Царя, але також, щоб і люд, вільний від щоденних занять, дав Христові у дусі святої радості славне свідоцтво послуху і своєї підлеглості.   Для святкування цієї урочистості здалася найвідповіднішою серед інших, остання неділя жовтня, яка майже замикає період церковного року; таким чином, роздуми протягом року таємниць життя Ісуса Христа закінчаться і помножаться святом Христа Царя і перед тим, як будемо відзначати славу Всіх Святих, будемо прославляти і проголошувати славу Того, який тріумфує у всіх святих і вибраних.
Нехай, отже, це буде Вашим обов’язком і турботою, Вельмишановні Брати, щоб у визначених днях перед цією щорічною урочистістю, в окремих парафіях, до людей проголошувалися проповіді, в яких би вірних  детально знайомили з суттю, значенням і важливістю цього свята і заохочували їх, щоб вони влаштували і уклали своє життя у такий спосіб, щоб воно стало гідним тих, які вірно і ревно слухають наказів Божественного Царя.

БЛАГОСЛОВЕННЯ СВЯТА ХРИСТА ЦАРЯ

30. Дозвольте ще раз, Достойні Брати, на кінець цієї енцикліки, коротко відзначити, яких благ бажаємо собі, і яких сподіваємося з цього публічного вшанування Христа Царя, як для блага Церкви і світського суспільства, так і для окремих вірних.

31.  Дійсно, коли ми будемо вшановувати царювання Господнє, ми повинні пригадати людям те, що Церква, як  досконале суспільство, встановлене Христом, домагається, і це з природнього права, якого не може позбутися, повної свободи і незалежності від світської влади і, що у виконанні довіреної собі Богом влади навчання, керування і провадження до вічного щастя всіх тих, які належать до царства Христа, Церква не може залежати від чиєїсь волі.
Водночас, цю саму свободу держава повинна залишити орденам і згромадженням, чоловічім і жіночім, які є дуже мужніми помічниками Пастирів Церкви і сприяють поширенню і встановленню Христового царства, через святі чернечі обіти, які борються з потрійною пожадливістю світу, через прагнення до більш досконалого життя, яке чинить, що ця святість, яка згідно волі Божого Засновника  має оздоблювати і характеризувати Церкву, вічно і постійно все більш прекрасним блиском промінює і  ясніє перед очима усіх людей.

32.  Щорічне святкування цієї урочистості нагадає також державам, що як індивіди, так влада і керуючі, мають обов’язок публічно вшановувати Христа і Його слухати; це їм приведе на думку останній суд, на якому Христос, не лише усунений з публічного життя, але також презренний, зігнорований і відкинений, дуже суворо помститься за таку велику зневагу, адже Його царська гідність домагається, щоб усі країни як в ухваленні законів і у вимірі справедливості, так також і у вихованні молоді у здоровій  науці і чистості моралі дотримувалися Божих заповідей і християнських засад.

33. Більше того, скільки предивної сили і чеснот зможуть зачерпнути вірні розважаючи ці речі, щоб творити свої душі згідно правил християнського життя. Адже, якщо Господові Христові дана усяка влада на небі і на землі, якщо люди найдорогоціннішою Його Кров’ю спасенні, силою нового права підлягають Його владі; врешті, якщо ця влада обіймає всю натуру людини, то ясна річ, що немає в нас жодної здатності, яка б могла нас виключити з під цього царювання.
Тому, Він повинен царювати у розумі людини, обов’язком якої є з повною покорою, непохитно і постійно визнавати об’явлені правди і  науку Христа; нехай Христос царює в волі, яка повинна слухати Божих законів і  заповідей; нехай царює в серці, яке погордувавши природніми пожадливостями, повинно понад усе кохати Бога і до Нього лише належати; нехай Христос царює в тілі і в його членах, які як знаряддя, або – процитуємо св. Павла Апостола (Рим 6,13) як «зброя справедливості Бога», повинні служити для внутрішнього освячення душ. А це все, якщо буде ретельно і чітко представлене вірним для роздумів, посприяє їх більшому прагненню  до найвищої досконалості.
Палко прагнемо, Вельмишановні Брати, щоб також і ті, які поза Церквою запрагнули солодкого Христового ярма і прийняли його для свого спасіння, а ми всі, які через милосердя Божого Провидіння є в Церкві, щоб ми не з важкістю, але ревно, з любов’ю і святістю, носили це ярмо; пристосувавши наше життя  до законів Божого Царства, щоб ми раділи щедрістю спасенних плодів і, визнані Христом як добрі і вірні слуги, стали разом з Ним  учасниками вічного щастя і слави в Його небесному царстві.

34.  Це бажання і прагнення, нехай буде доказом Нашої до Вас, Вельмишановні Брати, батьківської любові перед урочистістю Народження Господа Нашого Ісуса Христа, яка наближається; і як запоруку Божих благодатей прийміть апостольське благословення, котрого Вам, Вельмишановні Брати, духовенству і Вашим вірним, від люблячого серця уділяємо.

Видана в Римі  у св. Петра, дня 11 місяця грудня, Святого Року 1925, четвертого року нашого Понтифікату

PIUS PP. XI