Запрошуємо на Святі Меси в намірах подружжя

Кожної 3-ої неділі місяця, о 12.00, запрошуємо на Святу Месу до Храму Христа Царя Всесвіту в м. Києві.

В цей Святий рік, який оголошений Єпископами Римо-Католицької Церкви в Україні роком святості подружнього життя і сім’ї, Рух «Подружні зустрічі» парафії Христа Царя Всесвіту, м. Київ  запрошує на Святу Месу в інтенції збереження християнських цінностей в подружньому житті. Під час Божої Служби буде благословення подружніх пар.

«Дорога до Єрусалима – це також шлях кожного подружжя і кожної сім’ї! До такої мандрівки віри Бог запрошує всіх. Він кличе кожне подружжя, кожну сім’ю вирушити дорогою віри, щоб слухаючи Боже Слово і приймаючи участь в Літургії, вони з новим запалом шукали Господнє Обличчя» – з Послання Єпископів Римо-Католицької Церкви в Україні.

Візит Апостольського Нунція

У суботу, 19 січня 2019 року, Апостольський Нунцій в Україні архієпископ Клаудіо Ґуджеротті вперше побував у нашій парафії Христа Царя Всесвіту в Києві. Тут він у храмі, будівництво якого триває, очолив Святу Месу з нагоди спомину засновника Товариства Католицького Апостольства святого Вікентія Паллотті. Йому співслужили настоятель Варшавської провінції Христа Царя, до якої входить делегатура Матері Божої Фатімської Товариства Католицького Апостольства в Україні, отець Зенон Ханас SAC, інші отці паллотини та священики з парафій Києва.

У проповіді Нунцій звернув увагу на літургійні читання: атмосфера милосердної любові — головний ключ до розуміння покликання Святого Вікентія Палотті і згромаджень, які він започаткував. Зокрема, архиєпископ зазначив: «Вся земна дорога Святого Вікентія Паллотті – це життя, яке спалене заради любові. Ще за 100 років до  II Ватиканського Собору, Святий Вікентій Паллотті відзначав, що кожний має бути апостолом. Життя християнина має бути полумям милосердної любові. І варто кожного дня ставити  запитання – Чи можемо ми своїм життям розповісти про християнство і власними діями свідчити про Бога і славити Його?».

Фото візиту Апостольського Нунція

Розпочався період Адвенту

У неділю, 02 грудня, розпочався час Адвенту – нагода відшукати справжні орієнтири для життя і впорядкувати його, щоб привітати Господа чистим серцем. Чи так буде насправді? Чи цей Адвент буде для нас часом навернення, щоб ще раз, але уже глибше і повніше пройти дорогу Ісуса, яка є дорогою Церкви у новому літургічному році? Чи буде він очікуванням в темноті Світла? Чи в темноті, яка символізує грішну людину, ми шукаємо порятунку і світла у Христі, котрий має народжуватися кожного дня в нашому серці і в ньому перебувати. Варто над цим задуматись, адже ніколи не є пізно, щоб щось змінити у своєму житті. Наш «Адвент» ще триває. Але щоб однак гідно пережити його дні, розгляньмо ще раз, чим є час Адвенту.

Коли дні у році стаються коротшими, а ночі – довшими, у час переходу з осені до зими – вірні Римсько-Католицької Церкви переживають період, який називається Адвентом. У християнстві термін «адвент» став окресленням пришестя Христа. Латинське слово (adventus) означає «прихід». У античному Римі означав офіційний приїзд і відвідини державного урядовця після призначення його на посаду.

Адвент триває чотири тижні, безпосередньо перед Різдвом Христовим. Адвент – час приготування до Різдва Христового, так як Великий Піст є часом приготування до Великодня. Відзначення Адвенту не відразу поширювалося на цілу Церкву. Його перші відзначали мешканці Галії та Іспанії. У Римі Адвент був введений у VI ст., хоча Різдво святкувалося у Римі від IV ст. За часів Папи Римського Григорія Великого (540-604) Адвент став для всієї Римської Церкви духовним приготуванням до свята Різдва Христового. З часом щорічне святкування Адвенту як очікування Різдва Христового стало приготуванням і очікуванням на Друге Пришестя Христа наприкінці світу.

Сьогодні Адвент має подвійний характер. Він є часом приготування до урочистостей Різдва Христового, через котре Церква вшановує перше пришестя Сина Божого до людей, але водночас є періодом, у якому, згадуючи це пришестя, очікуємо друге, котре наступить наприкінці існування світу.

Літургія Адвенту вказує нам дві великі постаті: пророка Ісаю і св. Івана Хрестителя. Перший є пророком, котрий залишив найбільше пророцтв пов’язаних з Месією. Іван Хреститель не стільки пророкує, оскільки вказує на особу Ісуса, який як Спасителем і Відкупителем, який вже прийшов і незабаром почне свою місію. Св. Іван Хреститель своїм життям і словом вчить вірних, у який спосіб належить приготуватися на прихід Господа: через покуту, зрив з гріхом, повстання з поганих звичок, одним словом – зі старої людини перетворення в нову, на зразок самого Христа.

Святий час Адвенту є також нагадуванням певної правди, що Христос прийде повторно, щоб хвалою воскресіння мертвих закінчити історію світу. Він прийде. Життя цілого світу, життя кожного з нас є очікуванням на Його пришестя, є Адвентом перед цим повторним і остаточним приходом Ісуса Христа. Тут з допомогою нам являється Божа Матір, котра є для нас світлом Адвенту, котра веде нас до неба, до спасіння, а перед усім до свого Сина. Її ми особливо вшановуємо під час ранкових Служб Божих впродовж цього періоду. Вони звуться Роратами. Свою назву вони отримали від першого слова латинської антифони на вхід, котра співалась на початку Євхаристії: «Rorate, caeli, desuper et nubes pluant justum» (Спустіть з висот росу, небеса, хмари хай проллються Праведним), що є парафразою вірша 45, 8 з книги пророка Ісаї та натяком на земний прихід Божого Сина. Вона, Божа Мати, заповідає кінець ночі очікування і близькість Його пришестя. Вона у ніч віфлеємського чуда наповнить нас благодаттю від маленького Ісуса, щоб ми йшли крізь життя до вічного щастя.

Джерело – сайт Львівської Архидієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні

1 листопада – урочистість Всіх Святих

Відомих та анонімних, давніх та сучасних святих Католицька Церква згадує 1 листопада. Свято всіх святих є найбільш радісним днем для християн. Протягом року кожного дня ми згадуємо одного або кількох святих, ім’я яких нам знайоме. Проте їх кількість набагато більша. Багато осіб стали святими в цілковитій таємниці.

Урочистість Усіх Святих це не «Свято Померлих», як часто можемо почути, а пригадування всім вірним про їхнє покликання до святості. На противагу від цієї урочистості – 2-го листопада – згадуємо всіх померлих вірних. Це день молитви за тих, які в чистилищі готуються до небесної слави.

День 1 листопада пригадує правду про загальне покликання до святості. Кожен віруючий, не залежно від конкретної життєвої дороги: подружжя, священство чи богопосвячене життя покликаний до святості. Цієї людської повноти не можна осягнути тільки власними силами. Необхідною є допомога Божої благодаті, тобто дар Божої доброти. Через те, що Господь кличе до святості кожного – кожній людині допомагає своєю благодаттю. Богослов’я говорить, що кожен отримав дар спасіння, бо Христос склав жертву за всіх людей. Від кожного з нас залежить наскільки прийматимемо від Бога дар святості.

Урочистість Усіх Святих суттєво відрізняється від спомину всіх померлих, що припадає на 2 листопада. Урочистість, що припадає на 1 листопада виражає загальне покликання людства до святості. Вказує на опіку Господа і поглиблює надію, що кожне розставання не є останнім, бо всі ми запрошені до дому Отця.

Разом день Усіх Святих та спомин Усіх Померлих Вірних пригадують нам правду про спільноту Церкви, що огортає святих, які в небі, тих що спокутують свої прогрішення в чистилищі і тих, що ще живуть на землі. Серед цих трьох станів Церкви відбувається, через молитву, пам’ять чи жертву, постійний обмін духовними благами. В цій єдності виражається спілкування святих.

Спомин всіх святих має своє джерело в культі мучеників. У річницю смерті, яка для християн є днем народження для неба, на могилі мучеників відправляють Євхаристію та читають опис мучеництва. Пам’ять про тих, які кров’ю підтвердили свою віру, в перших християнських спільнотах зберігалась дуже дбайливо. Кожна з локальних спільнот мала свій список мучеників, які через факт мучеництва ставали близько Христа, тому їх заступництво набирало особливої сили.

Поступово до того списку почали дописувати не тільки мучеників, а й інших осіб, які вирізнялись особливою святістю. Першим святим, який не був мучеником, став померлий в 397 році єпископ Мартин Турський.

Початки свята сягають IV століття. В Антіохії тоді вшановували пам’ять багатьох безіменних мучеників, яких згадували в неділю після Зіслання Святого Духа. В Римі в VII столітті Папа Боніфацій IV освятив колишній Пантеон і вчинив його храмом Богородиці та всіх святих мучеників. Наказав з цієї нагоди розмістити там камінь привезений з катакомб християнських мучеників. Історики говорять, що тоді було привезено аж 28 повних возів.

З річницею цих подій було пов’язане римське свято Всіх Святих. Споминали тоді виключно Марію та мучеників. У пізнішому часі долучено також культ «всіх досконалих справедливих». Спомин перенесено було з 13 травня на 1 листопада. Приводом, швидше всього, стали труднощі в харчуванні паломників, які прибували до Рима весною.

Листопадова дата була відома вже тоді в Ірландії та в Англії, а від VIII ст. поширилась по цілій Європі. Після останньої літургійної реформи богослови підкреслили, що «урочистість включає в себе не тільки канонізованих святих, а також всіх померлих, які досягнули досконалості та померлих рідних і друзів».

Джерело – сайт Згромадження Сестер Служебниць Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії

Спомин всіх померлих вірних

2 листопада Церква згадує в Святій Літургії всіх віруючих у Христа, які відійшли з цього світу і зараз перебувають в чистилищі. Віра в існування чистилища є одним із догматів нашої віри.
Відзначення спомину всіх померлих зініціював в 998 році святий Оделон, четвертий настоятель монастиря бенедиктинців в місті Клюні (Франція).

Спочатку цю практику прийняли тільки бенедиктинці, але незабаром її прийняли й інші чернечі згромадження та дієцезії. Починаючи з XIII століття, свято розповсюдилося на всю Західну Церкву.

З XIV століття заведено влаштовувати процесії на цвинтарях до чотирьох стоянь. П’яте стояння відбувалось вже в храмі, після повернення процесії з кладовища. При стаціях відмовляють молитви за померлих і співають жалобні пісні.

У Польщі традиція відзначення спомину всіх померлих вірних з’явилася  вже в XII сторіччі, а з кінця XV століття вже була відома по всій країні.
В 1915 році папа Бенедикт XV, за проханням настоятеля монастиря бенедиктинців, дозволив щоб цього дня кожен священик міг звершувати три Святих Меси у намірах, запропонованих вірними, за всіх вірних померлих і згідно наміру Святішого Отця.

За набожне відвідування цвинтаря від 1 до 8 листопада і одночасну молитву за померлих можна отримати повний відпуск.

Джерело – сайт ордену Братів Менших в Україні

Жовтень – місяць молитви на розарію

Розпочався місяць жовтень, котрий в Католицькій Церкві в особливий спосіб присвячений Діві Марії, а саме – Її вшануванню через молитву Святого Розарію, Вервиці.

Розарій – це молитовні роздуми над радісними, скорботними, славними та світлими таємницями життя Ісуса Христа і Марії. Заглиблюючись у ці таємниці, ми роздумуємо над власним життям. Роздуми над цими таємницями є водночас роздумами над Євангелієм.

Вервиця це не лише молитва; вона чудовий засіб освячення і духовного поступу, одна з найкращих шкіл доброчесності і життя християнського. Без сумніву, не можна наполегливо розважати таємниці життя Ісуса і Марії та не втілити у життя те, що з них будемо черпати. Як сказав Пій XII: “Душа почувається затишніше, коли йде дорогою, вказаною Ісусом і Його Матір`ю”. Марія наближається до нас, бере за руку і вчить жити так, як Вона Сама жила на землі коло Свого Сина. Ось у чому наука Вервиці та таємниця її успіху: вона “вводить нас в живий контакт з Ісусом через Серце Його Матері” (Іван Павло II).

Молитва на Вервиці зародилася в глибоку давнину II століття. На Сході, у Сирії, християни, побудували перші монастирі, почали молитися там, нанизуючи сушені зернята ягід на шнурочки. Отож назва “вервиця” походить саме від слова “верв”, що означає “шнурок, мотузка”.

В період середньовіччя Латинська Церква перейняла Вервицю від Східної Церкви. З цього часу за допомогою Вервиці той, хто молився на ній, отримував Божі ласки, прощення своїх гріхів, укріплювалися у вірі.

Першими великим пропагандистом молитви на Вервиці був cв. Домінік (1170-1221). У Тулузі 1214 року перед ним з’явилася з Неба Матір Божа з трьома небесними дівами і попросила поширювати молитву на Вервиці поміж християнами. У XV столітті в Західній Європі, де молитва на Вервиці була майже забутою, бл. Алан де Рупе (1428-1475) допоміг відродити її. Пізніше місіонер cв. Людовік Гріньйон де Монфорт (1673-1716) у молитві на Вервиці показав, що вона не тільки допомагає навертати і спасати людські душі силою молитов Отче наш і Богородице Діво, а є входженням у глибокі таїнства життя, смерті, воскресіння і слави Ісуса Христа і Діви Марії. Він вважав, що Пречиста Діва Марія з усіх набожеств найбільше цінує Вервицю, бо через неї кожний християнин отримує прощення за провини, звільняється від гріха, прагнучи досконалості, зростає у ласці. Хто плаче, знаходить радість і спокій, хто в біді, – допомогу і розраду …

Того, хто входить у світ Вервиці, не мучать сумніви та помисли, не захоплюють пристрасті. Диявол і плоть стають безсилими перед силою вінчальної молитви, яка рятує світ від катастрофи війни, стихійних лих і хвороб. Ця чудодійна молитва стає відкриттям для молільника, допомагає йому доторкнутись серцем до одвічних тайн і небесних доброчеснот любові та миру.

У розповідях про св. Франциска згадується такий випадок: один молодий чернець ревно відмовляв cв. Вервицю щодня перед обідом. Одного разу він не зумів її вчасно відмовити. Щоб не порушувати своєї обітниці, він просив дозволу в настоятеля на запізнення до обідньої трапези і пішов до монастирської каплички. Настоятель, зауваживши, що хлопця досить довго немає, послав до каплички іншого брата. Зайшовши туди , він побачив, як молодого ченця Матір Божу та двох ангелів огортало дивовижне сайво. На кожне Богородице Діво… з уст молодого монаха виходила біла троянда, її підхоплювали ангели та оздоблювали нею корону на голові Пречистої Діви Марії…

Тому Вервицю називають ще Рожанцем, що в перекладі означає корона троянд (рож). Блаженний Алан де Рупе говорив, що Вервиця із 150 Богородице Діво є великою короною із білих троянд для Марії, а Вервиця із 16 Отче наш– малою короною із червоних троянд для Ісуса.

За матеріалами сторінки Львівської Архідієцезії Римсько-Католицької Церкви в Україні

Матір Божа Бердичівська

Невдовзі до Бердичева, старовинного міста в Житомирській області, зійдуться тисячі паломників з усього світу. Кілька днів вони йтимуть пішки з Житомира, Верхівні, Козятина, Чуднова, а найдовше — з Хмельницького (звідти розпочинають свій шлях прочани з Західної України, Польщі, Білорусі, Литви, Чехії та інших країн), аби вклонитися чудотворній, коронованій Папою Римським, іконі Матері Божої Бердичівської.

Ця ікона Божої Матері є найбільшою українською католицькою святинею. Підтвердженням може слугувати той факт, що саме вона прикрашала вівтар під час богослужіння Іоанна Павла II у Києві. У дні свята вклонитися іконі приходять навіть місцеві жителі, які не є католиками.

Чому так? Тому що здавна відомо, що ікона є чудотворною. В середині XVII століття про її чудодійність знали навіть за межами Речі Посполитої, а факти зцілень людей різних християнських гілок спеціально фіксувалися. Саме тому влада поставила питання коронації ікони, хоча й було відомо, що це справа надзвичайної складності й відповідальності, адже коронованих ікон у світі дуже мало. Втім, і надзвичайні властивості ікони справді було доведено, і 1753 року Папа Бенедикт IV дав дозвіл на її коронацію, а також надіслав золоті, прикрашені смарагдами, освячені ним корони для Діви і немовляти та декрет Ватиканського Капітулу. Саме тоді розпочалася паломницька традиція – у неділю ближче до 16 липня (річниці коронації) приходити до бердичівської ікони.

За радянської влади ікона стала експонатом місцевого краєзнавчого музею, а під час Першої світової війни Матір Божа Бердичівська зникла. Після безрезультатних пошуків оригіналу на території України та Польщі було вирішено створити її копію. У 1991 році старий образ відтворила краківська художниця Божена Муха-Совінська, яка вже робила копію такого типу Матері Божої Сніжної для монастиря в Черні. Іван Павло II особисто освятив ікону у 1997 році, а у 1998 році її знову коронували.

До речі, цікавою є й історія костьолу, де розміщується ікона. Його збудував у XVII столітті князь Януш Тишкевич, урятувавшись із турецької неволі. Ікону Матері Божої подарував храмові теж він (вона належала його родині, і вже тоді всі знали про її чудодійні властивості). Тут сформувалася чернеча спільнота босих кармелітів, яка служить у храмі й донині. Через 100 років німецькими, італійськими та польськими майстрами було добудовано верхню частину костьолу, його порівнювали із собором Святого Петра у Римі.

Раніше у костьолі був кінотеатр та музей. І лише у 90-х роках місцева влада повернула босим кармелітам храм.  І тепер католицька громада зі всього світу щороку знову й знову вирушає у виснажливу подорож до святині, адже, як написав великий шанувальник Матері Божої у Польщі отець Вацлав Новаковський, “чим для Польщі є Ченстохова, для Литви – Остра Брама, тим для України є пречудовий Найблагословеннішої Матері Божої образ з Бердичева від кармелітів босих – Столиця і Велич нескінченного милосердя та незліченних див опіки…”

 

Молитва до Бердичівської Божої Матері (XVIII ст.)

 

Джерело: https://risu.org.ua/ua/relig_tourism

Урочистість Пресвятого Серця Ісуса

8 червня, римо-католики святкують урочистість Пресвятого Серця Ісуса.

«Від 13 століття під впливом великих містиків, як св. Вернард, св. Бонавентура, св. Гертруда й інші, у латинському обряді починає розвиватися окреме почитання Христових Ран. Культ рани Христового боку започаткував дорогу культу Христового Серця. Великою апостолкою цього культу стає монахиня Сестер Візиток у монастирі Поре-ле-Моніяль у Франції св. Маргарита Марія Алякок (1647-1690), канонізована 3 травня 1920 року. Цій побожній монахині в 1673-1675 роках багато разів з’являвся Ісус Христос, показував їй Своє зранене Серце та поручав поширювати набожність до Нього. І так поволі починає розвиватися в Церкві культ Христового Серця. Папа Климент ХІІІ у 1675 році дозволив деяким церквам і братствам відзначати свято Христового Серця, а Пій ІХ у 1865 році поширив це свято на цілу Католицьку Церкву. Днем святкування стала п’ятниця, що наступає по другій неділі від Зішестя Святого Духа. Папа Лев ХІІ 25 травня 1899 року посвятив цілий світ Христовому Серцю. Святий Пій V поручив ту посвяту відновлювати кожного року» (о. Ю. Я. Катрій «Пізнай свій обряд»). Читати далі “Урочистість Пресвятого Серця Ісуса”

Христос Цар у вченні Церкви

У даному розділі представляємо енцикліки та інші документи папського вчення про Царську гідність Христа та істоту Його Царювання.

Наслідки Французької революції, лаїцизація світу, відмова від християнських стовпів суспільства, змусила наступників Петра пригадати світові відвічну правду про Царську Гідність Христа та закони, за якими цей світ був створений. Створіння, яке відкидає свого Творця, Його право, приречене на загибель. Тому саме, починаючи з ХІХ століття, так твердо і рішуче звучить голос пап. «Сила зла, що вже протягом довгого часу лютує, змушує нас шукати допомогу у Того, хто зможе це зло подолати. Хто ж це як не Ісус Христос, Єдинородний Божий Син. « бо немає iншого iменi пiд небом, даного людям, яким належало б спастися нам» (Ді 4, 12).   Лише тоді можна буде вилікувати так багато ран, повернути достойність закону, повернути порядок і мир, а також вибити з людської руки зброю, коли всі охоче і слухняно приймуть царювання Христа, коли кожен народ визнає, «що Ісус Христос є Господом – на славу Бога Отця»  (Лев ХІІІ, Annum Sacrum).

 

Енцикліка Лева ХІІІ, Annum Sacrum 1899 р.

Енцикліка Пія ХІ, Ubi Arcano, 1922 р.

Енцикліка Пія ХІ, Quas Primas, 1925 р.

Апостольський лист Пія ХІ, Quas Ante Annos, 1937 p.

Енцикліка Пія ХІI, Summi Pontificatus, 1939 р.