Святі Меси на кладовищах м. Києва

Святі Меси на кладовищах з нагоди Задушного Дня
  • Південне (Одеська траса) – субота, 7 листопада о 13:00;
  • Байкове – понеділок, 2 листопада о 12:00 та субота, 7 листопада о 12:00;
  • Биківня – неділя, 8 листопада о 15:00;
  • Биличі – субота, 7 листопада о 13:00;
  • Боярка – субота, 7 листопада о 13:00;
  • Тарасівка – субота, 7 листопада о 10:00;
  • Лісове (біля центрального входу) – субота, 14 листопада о 11:00;
  • Бортницьке – субота, 14 листопада о 10:00;
  • Дарницьке – субота, 14 листопада о 14:00;
  • Берківці – субота, 7 листопада о 12:00;
  • Північне – за м. Бровари (ритуальний зал) – субота, 7 листопада о 11:00;

Спомин всіх померлих вірних

2 листопада Церква згадує в Святій Літургії всіх віруючих у Христа, які відійшли з цього світу і зараз перебувають в чистилищі. Віра в існування чистилища є одним із догматів нашої віри.
Відзначення спомину всіх померлих зініціював в 998 році святий Оделон, четвертий настоятель монастиря бенедиктинців в місті Клюні (Франція).

Спочатку цю практику прийняли тільки бенедиктинці, але незабаром її прийняли й інші чернечі згромадження та дієцезії. Починаючи з XIII століття, свято розповсюдилося на всю Західну Церкву.

З XIV століття заведено влаштовувати процесії на цвинтарях до чотирьох стоянь. П’яте стояння відбувалось вже в храмі, після повернення процесії з кладовища. При стаціях відмовляють молитви за померлих і співають жалобні пісні.

У Польщі традиція відзначення спомину всіх померлих вірних з’явилася  вже в XII сторіччі, а з кінця XV століття вже була відома по всій країні.
В 1915 році папа Бенедикт XV, за проханням настоятеля монастиря бенедиктинців, дозволив щоб цього дня кожен священик міг звершувати три Святих Меси у намірах, запропонованих вірними, за всіх вірних померлих і згідно наміру Святішого Отця.

За набожне відвідування цвинтаря від 1 до 8 листопада і одночасну молитву за померлих можна отримати повний відпуск.

1 листопада – урочистість Всіх Святих

Відомих та анонімних, давніх та сучасних святих Католицька Церква згадує 1 листопада. Свято всіх святих є найбільш радісним днем для християн. Протягом року кожного дня ми згадуємо одного або кількох святих, ім’я яких нам знайоме. Проте їх кількість набагато більша. Багато осіб стали святими в цілковитій таємниці.

Урочистість Усіх Святих це не «Свято Померлих», як часто можемо почути, а пригадування всім вірним про їхнє покликання до святості. На противагу від цієї урочистості – 2-го листопада – згадуємо всіх померлих вірних. Це день молитви за тих, які в чистилищі готуються до небесної слави.

День 1 листопада пригадує правду про загальне покликання до святості. Кожен віруючий, не залежно від конкретної життєвої дороги: подружжя, священство чи богопосвячене життя покликаний до святості. Цієї людської повноти не можна осягнути тільки власними силами. Необхідною є допомога Божої благодаті, тобто дар Божої доброти. Через те, що Господь кличе до святості кожного – кожній людині допомагає своєю благодаттю. Богослов’я говорить, що кожен отримав дар спасіння, бо Христос склав жертву за всіх людей. Від кожного з нас залежить наскільки прийматимемо від Бога дар святості.

Урочистість Усіх Святих суттєво відрізняється від спомину всіх померлих, що припадає на 2 листопада. Урочистість, що припадає на 1 листопада виражає загальне покликання людства до святості. Вказує на опіку Господа і поглиблює надію, що кожне розставання не є останнім, бо всі ми запрошені до дому Отця.

Разом день Усіх Святих та спомин Усіх Померлих Вірних пригадують нам правду про спільноту Церкви, що огортає святих, які в небі, тих що спокутують свої прогрішення в чистилищі і тих, що ще живуть на землі. Серед цих трьох станів Церкви відбувається, через молитву, пам’ять чи жертву, постійний обмін духовними благами. В цій єдності виражається спілкування святих.

Спомин всіх святих має своє джерело в культі мучеників. У річницю смерті, яка для християн є днем народження для неба, на могилі мучеників відправляють Євхаристію та читають опис мучеництва. Пам’ять про тих, які кров’ю підтвердили свою віру, в перших християнських спільнотах зберігалась дуже дбайливо. Кожна з локальних спільнот мала свій список мучеників, які через факт мучеництва ставали близько Христа, тому їх заступництво набирало особливої сили.

Поступово до того списку почали дописувати не тільки мучеників, а й інших осіб, які вирізнялись особливою святістю. Першим святим, який не був мучеником, став померлий в 397 році єпископ Мартин Турський.

Початки свята сягають IV століття. В Антіохії тоді вшановували пам’ять багатьох безіменних мучеників, яких згадували в неділю після Зіслання Святого Духа. В Римі в VII столітті Папа Боніфацій IV освятив колишній Пантеон і вчинив його храмом Богородиці та всіх святих мучеників. Наказав з цієї нагоди розмістити там камінь привезений з катакомб християнських мучеників. Історики говорять, що тоді було привезено аж 28 повних возів.

З річницею цих подій було пов’язане римське свято Всіх Святих. Споминали тоді виключно Марію та мучеників. У пізнішому часі долучено також культ «всіх досконалих справедливих». Спомин перенесено було з 13 травня на 1 листопада. Приводом, швидше всього, стали труднощі в харчуванні паломників, які прибували до Рима весною.

Листопадова дата була відома вже тоді в Ірландії та в Англії, а від VIII ст. поширилась по цілій Європі. Після останньої літургійної реформи богослови підкреслили, що «урочистість включає в себе не тільки канонізованих святих, а також всіх померлих, які досягнули досконалості та померлих рідних і друзів».

Перше Причастя в нашій парафії

У неділю, 18 жовтня, у нашому храмі урочисте Святе Причастя прийняв Владислав Вознюк.

Перше Причастя є важливою і зворушливою подією в житті як в житті того, хто приймає Причастя, так і в житті цілої родини.

До першого Причастя відповідально готуються, відвідують уроки катехизації. Напередодні мають Першу Сповідь, і після цього найголовніше – уперше приймають Ісуса в дарі Святого Причастя.

Разом з Владиславом радіє вся парафія Христа Царя Всесвіту в м. Київ і бажаємо постійно відчувати присутність Творця приймаючи Його під виглядом хліба та вина.

Більше фото можна переглянути за посиланням.

Енцикліка Папи Римського “Fratelli tutti”

Під час короткого візиту до Ассижу, що в італійському реґіоні Умбрія, та відвідин Базиліки святого Франциска Ассизького Папа Франциск підписав нову енцикліку Fratelli tutti («Усі – брати»). У ній глава Святого Престолу вказує на братерствоство і соціальну дружбу як шлях до творення кращого, справедливішиго і мирнішого світу. Про це повідомив інформаційний портал Vatican News. Центральне місце в енцикліці займає заклик до прощення в поєднанні з поняттями пам’яті і справедливості.

Сам Святіший Отець називає документ «соціальної енциклікою», пояснюючи, що запозичив її назву з «Повчання» святого Франціска. «Цими словами Ассизький сподвижник звертався до всіх братів і сестер, пропонуючи їм спосіб життя, заснований на Євангелії», – пояснив Папа Римський. Він зазначив, що під час написання енцикліки спалахнула пандемія коронавірусу і ця надзвичайна ситуація на ґлобальному рівні показала, що ніхто не врятується поодинці і що настав час реалізувати мрії про «єдине людство», в якому всі – брати.

«Знаки часу ясно вказують нам на те, що загальнолюдське братерство і турбота про створіння формують єдиний шлях до цілісного розвитку і світу, на який вже вказували святі Папи Іван XXIII, Павло VI і Іван Павло II», – сказав глава Католицької церкви, звертаючись до присутніх на площі Святого Петра в Римі.

Папа Франціск підкреслив, що мир – це не тільки відсутність війни. Він закликав до «проактивного» примирення через діалог в ім’я взаємного розвитку. Понтифік засудив війну, називаючи її «запереченням всіх прав», і рішуче відкинув смертну кару, називаючи її «неприпустимою».

Не лише на словах

Братерство слід підтримати не лише словами, але й ділами, фактами, що конкретизуються у «кращій політиці», тобто, такій, що не підпорядковується інтересам фінансового сектору, але служінню спільному добру, спроможна поставити в центрі гідність кожної людини, забезпечивши всіх працею, аби кожен мав змогу розвивати власні здібності. У політиці, далекій від популізму, що вміє знаходити вирішення всьому тому, що чинить замах на фундаментальні права людини та остаточно викорінити голод і торгівлю людьми.

Водночас, Папа Франциск підкреслює, що справедливіший світ осягається шляхом сприяння мирові, що не є лише відсутністю війни, але справжнім витвором людських рук, до якого залучені всі. Пов’язані з істиною, мир і примирення повинні бути «проактивними», спрямовуючи на справедливість через діалог в ім’я взаємного розвитку. З цього випливає засудження війни, названої «запереченням усіх прав» і про яку вже неможливо думати в гіпотетичній «справедливій» формі, бо ядерна, хімічна й біологічна зброя несе з собою величезні наслідки для невинного цивільного населення. Рішучим є відкинення смертної кари, названої «неприпустимою». Центральне місце займає заклик до прощення, в поєднанні з поняттями пам’яті та справедливості: простити не означає забути, ані відмовлятися від захисту власних прав, захищаючи гідність, яка є Божим даром.

На фоні енцикліки – пандемія Covid-19, що, як зізнається Папа, «несподівано увірвалася саме в той час, як я писав цього окружного листа». Однак, глобальний надзвичайний стан у системі охорони здоров’я послужив тому, аби показати, що «ніхто не спасається сам», що прийшов час «мріяти як одне людство», в якому всі ми є братами й сестрами.

Глобальні проблеми вимагають глобальних дій

У першому розділі, названому «Тіні замкнутого світу», документ зосереджується на багатьох викривленнях сучасної епохи: маніпуляція та деформація таких понять, як демократія, свобода, справедливість; втрата почуття приналежності до суспільства та історії; егоїзм і незацікавленість спільним благом; переважання логіки ринку, що ґрунтується на прибуткові та культурі відкинення немов непотребу; безробіття, расизм, бідність; нерівність у правах та її відхилення, такі як рабство, торгівля людьми, жінки, піддані насильству й примушені робити аборт, торгівля органами (10-24).

За словами Папи, йдеться про глобальні проблеми, які вимагають глобальних дій. А тому він виступає проти «культури стін», що сприяє поширенню мафіозних структур, підживлюючи страх і самотність (27-28). Крім того, сьогодні зустрічаємося із занепадом етики (29), до якого певним чином спричинюються засоби комунікації, що руйнують пошану до іншого та усувають будь-який сором, створюючи ізольовані та автореференційні віртуальні кола, в яких свобода є ілюзією, а діалог не є конструктивним (42-50).

Любов будує мости

Другий розділ енцикліки «Чужинець на дорозі» пропонує шукати відповідь на ці тіні на яскравому прикладі постаті Милосердного Самарянина. Папа наголошує, що у «хворому суспільстві», яке відвертається від болю та є «неписьменним» у дбанні про немічних і слабких (64-65), усі ми покликані, як самарянин із притчі, ставати ближніми для іншої особи, долаючи упередження, особисті інтереси, історичні й культурні бар’єри. Всі ми є співвідповідальними за побудову суспільства, що вмітиме включати, інтегрувати та підіймати того, хто впав або страждає (77). Любов будує мости, а ми «створені для любові» (88), нагадує Святіший Отець, закликаючи християн розпізнавати Христове обличчя в кожній відкинутій людині (85).

До принципу здатності любити згідно із «універсальним виміром» (83) Папа повертається і в третьому розділі «Мислити й творити відкритий світ». У ньому Святіший Отець закликає виходити назовні із замкнутості в собі, аби знаходити в інших «зростання буття» (88), відкриваючись на ближнього згідно із динамізмом милосердної любові, що схиляє нас до «загальної спільності». По суті, духовна статура людського життя окреслюється любов’ю, що спонукає шукати краще для життя іншого, віддаляючись від будь-якого егоїзму (92-93).

Права не мають кордонів

Енцикліка наголошує, що братерським буде таке суспільство, яке сприяє вихованню до діалогу з метою здолати «вірус радикального індивідуалізму» (105), даючи кожному можливість проявити свої найкращі якості, починаючи від захисту сім’ї та пошани до її «першочергової та незамінної виховної місії» (114). Для побудови такого суспільства запропоновані два «засоби», якими є доброзичливість і солідарність.

Нікому не можна відмовити права на гідне життя, а оскільки права не мають кордонів, ніхто не може бути позбавленим їх на основі того, де він народився (121). З цієї точки зору Святіший Отець заохочує замислитися над «етикою міжнародних стосунків» (126), бо кожна країна належить також і чужинцеві, а благ території не можна відмовляти тому, хто перебуває в потребі й приходить з іншого краю. Природне право на приватну власність є другорядним стосовно принципу загального призначення створених благ (120). Енцикліка також згадує про питання міжнародних боргів: залишаючи непорушним принцип, що такий борг потрібно сплатити, висловлюється побажання, аби це не загрожувало зростанню та виживання найбідніших країн (126).

Темі міграції присвячені частина другого та ввесь четвертий розділ, що має назву «Серце, відкрите для всього світу». За словами Папи, слід запобігти непотрібним  міграціям, створюючи в країнах походження конкретні можливості для гідного життя. Водночас, слід шанувати право шукати краще життя в іншому місці. В країнах, що є метою міграції, правильна рівновага перебуває між захистом прав громадян і гарантією прийняття та підтримки мігрантів (38-40). Зокрема, коли йдеться про тих, що втікають від «серйозних гуманітарних криз», потрібні «невідкладні відповіді». Серед них – спрощення отримання віз, відкриття гуманітарних коридорів, безпека та основні послуги, можливість працевлаштування та навчання, гарантування релігійної свободи, сприяння возз’єднанню сімей, дбання про соціальне включення. Папа також заохочує, аби суспільства відмовилися від дискримінаційного застосування терміну «меншин».

У документі звернено увагу на необхідність міжнародної співпраці в тому, що стосується міграції, довгострокових проектів, що виходять за межі окремих нагальних ситуацій (132), в ім’я солідарного розвитку всіх народів. Інший, який відрізняється від нас, є даром і збагаченням для всіх, бо відмінності представляють можливість для зростання (133-135). Здоровою є та культура, яка вміє відкриватися на іншого, не відмовляючись від себе самої.

Політика як одна з найцінніших форм милосердної любові

Темою п’ятого розділу є «Краща політика», тобто, та, яка представляє одну з найцінніших форм любові, оскільки стає на служіння спільному благу, усвідомлюючи важливість народу, який є відкритим, готовим до зіставлення та діалогу (160). Йдеться про «популяризм», який Папа Франциск протиставить «популізмові», що маніпулює поняттям «народ» задля власних інтересів, розпалюючи егоїзм задля власної популярності (159).

Кращою політикою є та політика, що захищає працю, «невід’ємний вимір суспільного життя», та прагне гарантувати всім можливість розвивати свої здібності (162). Найкращою допомогою для бідного не є лише гроші, що є тимчасовим засобом, але уможливлення йому гідного життя через трудову діяльність. Справжня стратегія боротьби з бідністю не просто спрямована на стримування кількості злиденних і дбання про те, щоб зробити їх нешкідливими, але полягає в тому, щоби підтримувати їх в ключі солідарності та субсидіарності (187). Завданням політики, крім цього, є долати все те, що чинить замах на фундаментальні людські права. Рішучим є заклик Папи остаточно викорінити торгівлю людьми, «ганьбу людства», та голод, який є злочином, оскільки їжа є «невід’ємним правом» (188-189).

Потрібна політика, яка каже «ні» корупції, неефективності, зловживанню владою, відсутності пошани до закону. Це політика, зосереджена на людській гідності й не підпорядкована фінансам, оскільки «сам ринок не може все вирішити», що підтвердили лиха, сподіяні фінансовими спекуляціями. В цьому контексті наголошується на важливій ролі так званих «народних рухів».

Необхідність реформи ООН

У цій перспективі в енцикліці знаходимо побажання, яке стосується реформи ООН. В умовах переважання економічного виміру, що скасовує могутність окремої держави, завданням Об’єднаних Націй повинна стати конкретизація поняття «сім’ї народів», докладаючи зусилля на користь спільного блага, викорінення злиднів і захисту прав людини. Невтомно вдаючись до «переговорів, добре діючих служб та арбітражу», ООН, за словами Глави Католицької Церкви, повинна «поширювати силу права понад право сили, сприяючи багатостороннім угодам, які краще захищатимуть навіть слабші держави» (173-175).

Чудо ввічливості

Шостий розділ «Діалог і суспільна дружба» пропонує концепцію життя як «мистецтва зустрічі» з усіма, також і з периферіями світу, бо «від усіх можна чогось навчитися, ніхто не є непотрібним» (215). Справжнім є той діалог, який шанує точку зору іншого, його законні інтереси та, насамперед, гідність. Релятивізм не є вирішенням, бо без загальних принципів і моральних норм, які забороняють те, що є злом саме в собі, закони стають лише самовільними нав’язуваннями (206).

В цій перспективі особливу роль відіграють засоби комунікації, які не повинні використовувати людські слабкості чи виявляти все те, що є в нас найгіршого, але орієнтуватися на великодушну зустріч та близькість з останніми, сприяючи спілкуванню та почуттю родинної приналежності (205). Папа окремо покликається на «чудо ввічливості», наставлення, яке слід відновити, бо воно є «зорею серед темряви» та «визволенням від жорстокості, тривоги та неуважної негайності», що переважають в сучасній епосі. Ввічлива особа, за його словами, творить здорове співжиття та відкриває шляхи там, де озлобленість руйнує мости (222-224).

Мир і прощення

Сьомий розділ «Шляхи нової зустрічі» присвячений темі миру. В ньому Папа підкреслює, що мир пов’язаний з істиною, справедливістю та милосердям. Далекий від бажання помсти, він є «проактивним» і має на меті формування суспільства, що ґрунтується на служінні іншим і на досягненні примирення та розвитку (227-229). В суспільстві, як зазначає Святіший Отець, кожен повинен почуватися «як удома». Тому мир є «ремеслом», яке залучає та стосується всіх, в якому кожен повинен виконати власну частку. Завдання дбати про мир ніколи не припиняється й вимагає поставити в центрі кожної дії людську особу, її гідність та спільне благо (230-232).

З миром тісно пов’язане прощення. В енцикліці читаємо, що слід любити всіх без винятку, але любити гнобителя означає допомогти йому змінитися та перестати утискати ближнього. Більше того, хто зазнає несправедливості, повинен рішуче захищати свої права, охороняючи свою гідність, яка є Божим даром (241-242). Прощення не є синонімом безкарності, простити не означає забути, але відмовитися від руйнівної сили зла та прагнення помсти. Не можна забувати про жахіття геноцидів і переслідувань, про них слід пам’ятати, аби не знечулитися та підтримувати живим полум’я колективної свідомості. Так само важливим є пам’ятати про добро тих, що обрали прощення (246-252).

В цьому контексті Папа висловлює чітку позицію щодо смертної кари: вона є неприпустимою і повинна бути скасована в усьому світі. Вбивця, за його словами, не втрачає своєї гідності, гарантом якої є Бог. З цього також випливає заклик не ставитися до відбування покарання як до помсти, але як до частини процесу оздоровлення та соціальної реінтеграції. Це торкається теми умов у в’язницях і явища довічного ув’язнення, що є «прихованою формою смертної кари» (263-269).

«Ні» війні, що є поразкою людства

Частина сьомого розділу зосереджена на темі війни, що не є «привидом минулого» але «постійною загрозою», представляючи «заперечення всіх прав», «поразку політики та людства». З огляду на існування зброї масового знищення, що вражає багатьох невинних, сьогодні годі думати, як у минулому, про можливу «справедливу війну», натомість, слід рішуче ствердити: «Ніколи більше війни!». А беручи до уваги те, що ми живемо в умовах «поетапної світової війни», бо всі конфлікти є взаємопов’язаними, повне усунення ядерної зброї є «моральним і гуманітарним імперативом». За гроші, які інвестуються в озброєння, можна було би створити Фонд для викорінення голоду (255-262).

Релігійна свобода – фундаментальне право

У заключному восьмому розділі «Релігії на служінні братерства в світі» Папа наголошує на тому, що насильство не знаходить жодного підґрунтя в релігійних переконаннях, але в їхніх викривленнях. Тож такі речі як терористичні акти не є наслідком релігії, але помилкових інтерпретацій релігійних текстів, а також політики, що веде до голоду, бідності, несправедливості й утисків. Тероризм не слід підтримувати жодним чином, оскільки йдеться про міжнародний злочин проти всесвітньої безпеки та миру (282-283).

Глава Католицької Церкви стверджує, що дорога миру між релігіями можлива, і що необхідно ґарантувати релігійну свободу, фундаментальне людське право (279). Роздумуючи над роллю Церкви, він звертає увагу на те, що вона не пов’язує свою місію виключно з приватною сферою, не перебуває на узбіччі суспільства, і хоч не займається політикою, не відмовляється від політичного виміру існування. Увага до спільного добра, турбота про цілісний людський розвиток, у дійсності, стосується людства, а все те, що є людським, стосується Церкви (276-278).

Посилаючись на «Документ про загальнолюдське братерство задля всесвітнього миру та співжиття», підписаний в Абу-Дабі разом з Великим Імамом Ахмадом Аль-Таїбом, Папа нагадує релігійним провідниками про їхню роль «справжніх посередників», що повинні віддавати всі свої сили побудові миру, а також закликає до того, аби в ім’я загальнолюдського братерства прийняти діалог як шлях, спільну співпрацю як спосіб поведінки та взаємопізнання як метод і критерій (285).

Слідами свідків братерства

Святіший Отець завершує свої роздуми, вказуючи на приклад таких постатей, як Мартін Лютер Кінґ, Десмонд Туту, Махатма Ґанді, і, насамперед, блаженний Шарль де Фуко, приклад для всіх, що означає ототожнення з найостаннішими, щоб стати «загальним братом» (286-287). Енцикліка завершується «молитвою до Творця» та екуменічною молитвою за те, щоб у серцях людей оселився «братерський дух».

Що таке енцикліка?

Енцикліка (від грец. ενκυκλιος, пізньолат. encyclicus — окружний, окружне послання) — основний документ Папи Римського з важливих суспільних, релігійних, моральних питань, адресований різним рангам духовенства, ченцям, мирянам. Другий за важливістю Папський документ після Апостольської конституції.

Відомо, що в ранній період християнства з енцикліками до місцевого духовенства зверталися Єпископи Риму, Александрії, Антіохії, Константинополя.

Традиція написання Папських енциклік ведеться з часу понтифікату Бенедикта XIV (1740—1758). Перша енцикліка «Ubi Primum», адресована всім єпископам, датована 3 грудня 1740.

Послання Римського Папи до церковної ієрархії (єпископів, пресвітерів, дияконів), нерідко звернуті до всіх вірян, «католицького світу» і навіть «до всіх людей доброї волі».

Енцикліки пишуться латинською мовою і називаються за першими двома або трьома словами тексту, наприклад «Fides et ratio» («Віра і розум», 1998). Кожна енцикліка присвячується актуальним релігійним, моральним, соціальним, політичним тощо проблемам; за канонами Католицької церкви, не підлягає обговоренню і обов’язкова до виконання.

Соціальні енцикліки

Вагоме значення для діяльності Понтифіків і Католицької церкви мають соціальні енцикліки, які були започатковані Левом ХІІІ у посланні «Rerum novarum» («Нові речі», 1891). У соціальних енцикліках 20 ст. викладалися різні аспекти соціальної доктрини церкви (що формувалася спершу як доповнення до моральної теології, згодом — набула системного, концептуального змісту).

Проблемам нерівномірності соціально-економічного прогресу в різних регіонах світу присвячені соціальні енцикліки «Pasem in terries» («Мир на землі», 1963), «Populorum progressio» («Прогрес народів», 1967) тощо. Утвердження гідності людини склало стрижневий зміст соціальних енциклік Папи Івана Павла ІІ: «Laborem exzercens» («Займаючись працею», 1981), «Sollicitudo rei socialos» («Турбота про соціальну дійсність», 1987), «Centesimus annus» («Рік 1989», 1991) та ін. Серед проблем, які знайшли висвітлення — стан і перспективи розвитку постсоціалістичних країн, зокрема й України, після розпаду Радянського Союзу; соціальні виміри економічних реформ; процеси євроінтеграції тощо (енцикліки «Deus caritas est» («Бог є любов», 2006), «Spe Salvi» («Спасенні надією, 2008), «Caritas in Veritate» («Любов в істині», 2009) та ін.).

Станом на 2020 рік оприлюднено енцикліки Папи Франциска «Laudato si’» («Хвала Тобі», 2015), присвячена питанням екології та охорони довкілля, перспективам нового, ко-еволюційного розвитку людства і природи та «Fratelli tutti» («Усі брати», 2020), в якій ідеться про братерство і громадської симпатії як шляху побудови кращого, справедливішого і мирнішого світу спільними зусиллями.

Жовтень – місяць молитви на розарію

Невдовзі розпочинається місяць жовтень, котрий в Католицькій Церкві в особливий спосіб присвячений Діві Марії, а саме – Її вшануванню через молитву Святого Розарію, Вервиці.

Розарій – це молитовні роздуми над радісними, скорботними, славними та світлими таємницями життя Ісуса Христа і Марії. Заглиблюючись у ці таємниці, ми роздумуємо над власним життям. Роздуми над цими таємницями є водночас роздумами над Євангелієм.

Вервиця це не лише молитва; вона чудовий засіб освячення і духовного поступу, одна з найкращих шкіл доброчесності і життя християнського. Без сумніву, не можна наполегливо розважати таємниці життя Ісуса і Марії та не втілити у життя те, що з них будемо черпати. Як сказав Пій XII: “Душа почувається затишніше, коли йде дорогою, вказаною Ісусом і Його Матір`ю”. Марія наближається до нас, бере за руку і вчить жити так, як Вона Сама жила на землі коло Свого Сина. Ось у чому наука Вервиці та таємниця її успіху: вона “вводить нас в живий контакт з Ісусом через Серце Його Матері” (Іван Павло II).

Молитва на Вервиці зародилася в глибоку давнину II століття. На Сході, у Сирії, християни, побудували перші монастирі, почали молитися там, нанизуючи сушені зернята ягід на шнурочки. Отож назва “вервиця” походить саме від слова “верв”, що означає “шнурок, мотузка”.

В період середньовіччя Латинська Церква перейняла Вервицю від Східної Церкви. З цього часу за допомогою Вервиці той, хто молився на ній, отримував Божі ласки, прощення своїх гріхів, укріплювалися у вірі.

Першими великим пропагандистом молитви на Вервиці був cв. Домінік (1170-1221). У Тулузі 1214 року перед ним з’явилася з Неба Матір Божа з трьома небесними дівами і попросила поширювати молитву на Вервиці поміж християнами. У XV столітті в Західній Європі, де молитва на Вервиці була майже забутою, бл. Алан де Рупе (1428-1475) допоміг відродити її. Пізніше місіонер cв. Людовік Гріньйон де Монфорт (1673-1716) у молитві на Вервиці показав, що вона не тільки допомагає навертати і спасати людські душі силою молитов Отче наш і Богородице Діво, а є входженням у глибокі таїнства життя, смерті, воскресіння і слави Ісуса Христа і Діви Марії. Він вважав, що Пречиста Діва Марія з усіх набожеств найбільше цінує Вервицю, бо через неї кожний християнин отримує прощення за провини, звільняється від гріха, прагнучи досконалості, зростає у ласці. Хто плаче, знаходить радість і спокій, хто в біді, – допомогу і розраду …

Того, хто входить у світ Вервиці, не мучать сумніви та помисли, не захоплюють пристрасті. Диявол і плоть стають безсилими перед силою вінчальної молитви, яка рятує світ від катастрофи війни, стихійних лих і хвороб. Ця чудодійна молитва стає відкриттям для молільника, допомагає йому доторкнутись серцем до одвічних тайн і небесних доброчеснот любові та миру.

У розповідях про св. Франциска згадується такий випадок: один молодий чернець ревно відмовляв cв. Вервицю щодня перед обідом. Одного разу він не зумів її вчасно відмовити. Щоб не порушувати своєї обітниці, він просив дозволу в настоятеля на запізнення до обідньої трапези і пішов до монастирської каплички. Настоятель, зауваживши, що хлопця досить довго немає, послав до каплички іншого брата. Зайшовши туди , він побачив, як молодого ченця Матір Божу та двох ангелів огортало дивовижне сайво. На кожне Богородице Діво… з уст молодого монаха виходила біла троянда, її підхоплювали ангели та оздоблювали нею корону на голові Пречистої Діви Марії…

Тому Вервицю називають ще Рожанцем, що в перекладі означає корона троянд (рож). Блаженний Алан де Рупе говорив, що Вервиця із 150 Богородице Діво є великою короною із білих троянд для Марії, а Вервиця із 16 Отче наш– малою короною із червоних троянд для Ісуса.

Народження Пресвятої Діви Марії

8 вересня Римо-Католицька Церква відзначає свято Різдва Пресвятої Богородиці. Церковні свідоцтва про свято Народження Пресвятої Діви Марії сягають V ст. Вперше вони зустрічаються в писаннях Константинопольського Патріарха Прокла (439-446). Однак, існує і давніше передання, згідно з яким Свята Єлена в IV столітті побудувала в Єрусалимі храм на честь Різдва Богородиці. А його освячення відбулось саме в цей день, коли ми тепер відзначаємо це свято. Офіційне затвердження свята для Візантійської Церкви приписується кесарю Маврикієві (582-602).

Спершу святкували його тільки на Сході. На Заході це свято почало широко відзначатись тільки у ХІІ-ХІІІ столітті. Хоча перші згадки у латинських авторів ми знаходимо також в V столітті, зокрема, у Папи Геласія.

Св. Євангелія записала нам дуже мало подій із життя Преч. Діви Марії. Тут нічого нема сказано про Її різдво, про Її молоді літа чи про Її св. Успіння, ані навіть не подано імен Її праведних батьків. Звідки ми про це все знаємо? Знаємо про це з традиції Церкви та апокрифів. Апокрифи це такі книги, що оповідають нам про деякі події із життя Ісуса Христа чи Його Пресв. Матері, а про що не говорить св. Євангелія. Хоча св. Церква не приймає апокрифів за автентичні книги ані за певне історичне джерело то все таки вони містять багато дечого з традиції та вірувань первісної Церкви.

Головне джерело вісток про життя Пресв. Богородиці це апокрифічна книга написана коло 170-180 року що зветься Протоєвангеліє Якова. Ця книга дала мотив до установлення таких празників: Зачаття св. Анни, Різдва Пресв. Богородиці, Введення в храм та свята в честь Якима й Анни. Звідси довідуємося про обставини різдва Преч. Діви Марії хто були її батьки та що вони звалися Яким і Анна.

Характерно, що церковна традиція зазвичай не згадує дня народження святих, лише дату їх смерті, яка вважається днем народження для Неба. Є лише два винятки – це Марія та Йоан Хреститель. Це продиктовано тим, що ці дві людини займають особливе значення у плані спасіння, у ділі приготування дороги для земного приходу Божого Сина. Тому з’явлення їх на світ є подією всесвітнього масштабу.

Катехизм Католицької Церкви

Катехизм Католицької Церкви (ККЦ) – це офіційний текст віровчення Католицької Церкви, у якому представляється правильно, органічно й систематизовано основні положення Святого Письма, Традиції та Вчительського уряду Церкви. Найновіший католицький катехизм був затверджений Папою Іваном Павлом ІІ 25 червня 1992 року. Як зазначено у передмові Івана Павла ІІ до Катехизму, цей Катехизм містить в собі “і нове і старе (пор. Мт. 13, 52), оскільки віра завжди залишається тією самою; і в той же час вона є джерелом завжди нового світла”. Українською мовою Катехизм Католицької Церкви був вперше виданий 2001 року, а у 2010 році стала доступною його електронна версія.

Катехизм включає 2865 статей і розділений на 4 частини:

  • перша частина являє собою детальний аналіз окремих елементів Символу Віри;
  • у другій частині розглядається значення літургії та сім християнських таїнств Церкви;
  • третій розділ присвячено принципам християнської моралі, з особливим акцентом на заповіді Декалогу;
  • четверта частина визначає характеристики християнської молитви, особлива увага приділена молитві “Отче Наш”.

Детальніше ознайомитися з Катехизмом Католицької Церкви, можна за цим посиланням.

Перші четвер, п’ятниця та субота місяця

На протязі літургійного часу особливе місце належить першому четвергу, п’ятниці та суботі місяця. Ці дні католики переживають з особливою молитовністю та побожністю.

Перший четвер кожного місяця

Прекрасну традицію має Католицька Церква – в кожний перший четвер місяця (саме в цей день тижня на Таємній Вечері, Ісус Христос колись встановив таїнство Євхаристії і Священства) у багатьох парафіях відбувається виставлення Пресвятих Дарів, тобто вшанування Євхаристичного Ісуса. Під час поклоніння Пресвятим Дарам віряни моляться за священиків і ченців, про нові покликання до такого служіння та дякують Всевишньому.

Перша п’ятниця кожного місяця

У п’ятницю Церква згадує хресні страждання Христа, тому в цей день католики утримуються від вживання м’яса. І кожна перша п’ятниця місяця присвячена, за традицією Католицької Церкви, вшануванню Пресвятого Серця Ісуса. Також кожної першої п’ятниці місяця священик відвідує хворих, які самі не в змозі дістатися до храму і уділяє їм Таїнство Примирення і Святе Причастя.

Перша субота місяця – вшанування Непорочного Серця Марії.

10 грудня 1925 р. Богородиця з’явилася сестрі Люції в місті Понтеведра (Іспанія). Вона сказала: “… Я обіцяю допомагати в годину смерті всіма необхідними для порятунку милостями тим душам, які мають намір виправити своє життя і які будуть по перших суботах п’яти місяців поспіль:

Ходити на сповідь.
Причащатися.
Молитися Святим Розарієм (5 десятків).
Бути разом зі Мною в церкві хоча б 15 хвилин, розмірковуючи про таємниці Святої Вервиці.

Ці чотири умови – прохання Богородиці. Все це ми повинні робити з наміром виправити і присвятити своє життя Непорочному Серцю Богородиці. Це необхідно здійснювати п’ять місяців поспіль, і все це приносити Богородиці як жертву винагороди за наші гріхи.

Таїнство Хрещення

Сьогодні наша парафія поповнилася новим членом Церкви – таїнство Хрещення отримала маленька Мирослава.

Таїнства є дієвими знаками благодаті, установленими Христом і довіреними Церкві, через які нам уділюється Боже життя. Видимі обряди, що ними відправляються таїнства, означають  і здійснюють благодать,  властиву кожному таїнству. Вони приносять плід тим, хто їх приймає з відповідним приготуванням (Катехизм Католицької Церкви, пункт 1131).

 

Хрещення є введенням в християнство – першим Таїнством, яке людина приймає в Церкві. Не хрещений не може приймати інших Таїнств Церкви. Хрещення є відреченням від зла й обіцянкою Богу жити за Його заповідями. Через Хрещення людина стає християнином, Божою дитиною, членом Церкви й отримує прощення первородного гріха (гріха Адамова), а також всіх особистих гріхів, вчинених до Хрещення.

Прийняти Хрещення може тільки не хрещений. Хрещення накладає на людину незгладиму духовну печать, тому Хрещення можна прийняти тільки один раз в житті. Не можна прийняти Хрещення повторно, «вихреститися» або якимось чином стерти духовну печать цього Таїнства.

Хрещення здійснюється через потрійне занурення у хрещальну воду, або потрійне поливання голови кандидата. В Латинському обряді таке потрійне занурення або поливання супроводжують словами: «(Ім’я того, хто приймає хрещення), я хрещу тебе в ім’я Отця і Сина і Святого Духа».

Хрещення є Таїнством, яке об’єднує всіх християн в одну сім’ю віруючих, тому що охрещені в те саме Ім’я та сповідують віру в того самого Бога – єдиного в Святій Трійці. Тому, якщо хтось був охрещений водою з використанням вищезгаданої тринітарної формули, його вже не можна «перехрестити», адже ніхто не хрес

тить в ім’я Католицької Церкви, Православної Церкви або протестантської громади – всі християнські конфесії здійснюють Хрещення «в ім’я Отця і Сина і Святого Духа», а повторно прийняти Хрещення «в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» людина не може.

Хрещення здійснюється над кожною людиною окремо. Тому не буде дійсним масове Хрещення, якщо, наприклад, священик окропить кандидатів водою промовивши слова «я хрещу всіх вас …». Також не є Хрещенням купання в ополонці на свято Хрещення Господнього (Водохрестя).

Навіть якщо людина була хрещена не священиком (як це часто траплялося в часи радянського режиму), але з дотриманням всіх правил, його Хрещення дійсне. У випадках, коли невідомо, чи була людина хрещена чи ні, для того, щоб бути до кінця впевненим, і дана людина могла брати участь у житті Церкви, здійснюють так зване «умовне Хрещення», коли перед звичайною формулою Хрещення додають слова «якщо ти не був хрещений … ». У такому випадку, якщо людина вже була хрещена, умовне Хрещення нічого їй не додасть, а якщо не була хрещена, то умовне Хрещення стане для неї справжнім Хрещенням.

У разі смертельної небезпеки, коли немає часу запросити священика, хрестити може будь-яка людина, використовуючи чисту воду і формулу Хрещення (як це було описано вище). Головне, щоб той, хто хрестить, мав намір зробити те ж саме, що робить Церква, хрестячи людину, а той, що приймає, мав віру та бажав бути охрещеним.